Галина Халимоник, головний редактор Біляївка.City

Останнім часом в українському суспільстві дуже гучно говорять про можливу демографічну кризу з огляду на те, що за кордоном перебуває майже 6,7 мільйона українських біженців. Більшість, і це підтверджують останні опитування, хочуть повернутися додому. Мотивацією для цього є коло спілкування, що залишилося в Україні, мовний та культурний простір, відчуття коріння. Однак за два роки повномасштабної війни за кордоном вже народилося й нове покоління українців, імена та прізвища яких записані іншими мовами, а громадянство підтверджено консульськими довідками. Точної кількості, скільки саме, не відомо. Лише в Польщі у 2022 році народилося 13 тисяч українців та українок. Біляївка.City розпитали наших співвітчизниць у Польщі, яким був їхній досвід вагітності та пологів у супроводі іноземних лікарів, а головне, чи планують вони везти своїх малюків додому.

Пологи з Google-перекладачем, але без чоловіка

– Я непогано вже розумію польську, але в пологах від стресу забула всі слова, – поділилася українка Влада, – проте моїх знань мови не потребувалося, мені по суті, треба було знати кілька слів: “тужся та відпочивай”. Все інше персонал обговорював між собою, я не вслухалася в розмови. Лише одна жінка-медик стояла біля голови, підбадьорювала, гладила волосся. Я не розуміла жодного слова, але це дійсно заспокоїло мене. Єдине, що розуміла, все роблю правильно.

На початку повномасштабного вторгнення в пологових панував “Вавилон”. Місцеві ЗМІ називали це “українським бейбі бумом” в польських лікарнях.

– Я приїхала до Польщі вагітною, з мовою було все дуже погано, – розповідає Катерина, – з акушеркою спілкувалися через Google-перекладач, один лікар говорив російською, інший англійською – так і народила.

Особливо складно тим, хто перебуває за кордоном без чоловіка, з яким хотіли б розділити зворушливі хвилини народження нового життя.

Буває й так, що дорогоцінне життя в собі жінки привозять після нечастих зустрічей з чоловіками вдома. Хтось навіть чує звинувачення від співвітчизниць, що вирішили таким чином зробити родину багатодітною та дати чоловікові змогу виїхати за кордон. Таке явище й справді є, хоча воно не масове. Інколи це відповідь на відсутність перспективи демобілізації.

– Мій чоловік на фронті з 26 лютого 22-го року, ми зустрілися на кордоні Польщі, я їхала сюди, він повертався додому, захищати Україну, – розповіла Євгенія, яка зараз чекає на третю дитину, – він був поранений, але він знову на війні. За два роки ми бачилися три рази, двічі в Україні, один раз на 15 днів він приїздив сюди у відпустку. В Україну я не можу повернутися, наше місто в окупації. Ми хочемо народити дитину, щоб допомогти чоловіку демобілізуватися. Свій борг він виконав. Однак дитині ми раді за будь-яких обставин. Завжди хотіли велику родину та щонайменше трьох дітей.

Якісну комунікацію українки-співрозмовниці Біляївка.City назвали однією з основних переваг пологів за кордоном, навіть попри іншу мову. Вони отримують різноманітні пам’ятки, що потрібно знати в пологах, як налагодити грудне вигодовування, дбати про малюка.

Згідно з дослідженням Українського інституту майбутнього, сьогодні в Україні проживає близько 29 мільйонів людей, з яких 17 мільйонів або 58,6 відсотка є професійно неактивними. З них 8 мільйонів – пенсіонери, і лише 4,8 мільйона – діти до 15 років. Невелика кількість молоді, яка перейде у працездатний вік, – це велика проблема України. “Якщо нічого не змінювати, у перспективі кількох років пенсіонерів в Україні буде вдвічі більше, ніж працюючих”, – вважають в Українського інституту майбутнього.

“В Польщі можна народжувати хоч щороку”

Біляївка.City поставили питання про досвід пологів в Польщі українкам в емігрантських групах у соціальних мережах та месенджерах й отримали десятки однакових відповідей: “Людяно, гідно, безоплатно, сучасно, в гарних умовах”.

Одеситка та фотографиня Лариса, яка 31 грудня 2022 року народила хлопчика Тимура у шпиталі міста Освенцим, жартує, що в Польщі можна народжувати хоч щороку. Має з чим порівнювати, адже в Україні часто запрошували фотографувати на пам’ять зворушливі моменти появи на світ дітей. В камері фотооб’єктива часто це виглядало жахливо, травматично, з порцією принижень та насилля до породіль від лікарів та медперсоналу. Це було помітно навіть для стороннього спостерігача.

– У Польщі в дородовій палаті мені було не комфортно, бо ніхто особливо на мене не звертав уваги, – поділилася вона досвідом власних пологів, – інколи заходили послухати серцебиття, а далі мучаєшся собі сама, нікому до тебе немає діла. А от вже в родовому відділенні з тебе пилинки здувають. Ніякого тиску, чи примусу, народжувати можеш, як тобі зручно: стоячи, лежачи. Людяне ставлення. Дуже уважний персонал, нашим треба цьому повчитися. Видно, що вони люблять свою роботу.

Українкам-біженкам від війни Польща надала доступ до всіх медичних послуг на тих самих умовах, що й для громадян, які мають страховку польського державного фонду здоров’я. Тут не люблять казати, що всі послуги безкоштовні. Наголошують, що вони оплачені коштом польських платників податків.

– У кожної вагітної є можливість обрати собі гінеколога чи гінекологиню, що буде вести вагітність, – пояснила українка польського походження Бронислава, яка п’ять років живе в Польщі та народила тут двох дітей, – цей лікар може бути на пологах, але варіанту як в Україні “договірних пологів”, за які треба сплатити пару тисяч доларів, немає. За тебе платить держава, або ти сам платиш офіційно в касу, якщо не маєш медичного страхування. Для чоловіків передбачена двотижнева оплачувана відпустка, якою вони активно користуються. Беруть на себе весь побут, мама може налагодити емоційний контакт з дитиною, за бажанням грудне вигодовування, відпочити, відновитися. Знаю, що багатьох біженок вражає, що польські татусі дуже залучені у виховання та догляд за дітьми. Цей емоційний контакт зароджується саме в такі моменти, з перших годин життя маленької людини.

Найважче народити дитину, яку тато ніколи не візьме на руки

“Наша донька Єва, наш первісток, на яку ми з чоловіком Ігорем чекали 15 років шлюбу, народилася в одному з польських шпиталів через два місяці після загибелі тата на фронті, – каже Лариса, – я змогла доносити вагітність, пережити похорон чоловіка та якось жити далі тільки тому, що присягнула йому – з донечкою все буде в порядку”.

Їхня історія з Ігорем була щасливою. Вони любили один одного, підтримували, радували, майже ніколи не сварилися та завжди вірили, що стануть батьками. Лариса просить паузу в розмові – бо не може стримати сліз.

“Дві смужки тесту на вагітність я побачила 22 лютого, – згадує жінка, – одразу зателефонувала чоловікові, він був в Польщі на роботі в той час. Коли почалася повномасштабна війна – забрав мене до себе під Варшаву. Там ми дізналися стать дитини, разом обрали ім’я – Єва. Така бажана вагітність проходила на одному диханні. І ось одного вечора я чекаю на чоловіка з роботи, а його немає і немає. Потім дзвінок з українського номера. Попросив не злитися на нього. Сказав: “Я повернувся в Україну та йду на фронт, мучить совість, що я тут, коли маю боронити Україну”. Він взяв з мене обітницю, що з донькою все буде добре, я не буду плакати, нервуватися. Ігоря не стало через кілька місяців. Він був – добрий, м’який, спокійний, сором’язливий, який навіть за себе постояти не міг, завжди поступався. А виявився – Героєм. Він мав нас зустріти з пологового, а тепер ми ходимо до нього на зустрічі на цвинтар”.

Чи планують українки з немовлятами повертатися додому

68% жінок, які рятувалися від війни і нині перебувають за кордоном, планують повернутися в Україну. Про це свідчить дослідження щодо ключових факторів та передумов, які спонукатимуть українських мігранток та мігрантів повернутися до України та долучитися до відбудови на місцевому рівні.

Фактор материнства грає дуже велику роль в ухваленні рішення залишатися за кордоном якомога довше, або й назавжди. 48% опитаних вважають, що можливостей отримати якісну і доступну медичну допомогу під час вагітності і пологів у жінок більше в країні теперішнього перебування. 52% респонденток краще оцінюють можливості легко знайти для дитини гарний дитячий садок поруч із домом у країні теперішнього перебування. 51% жінок, які взяли участь в досліджені, вірять, що більше можливостей мати оплачувану відпустку по догляду за дитиною в них буде за кордоном.

– В Польщі я народила сина Марка, – розповіла українка Анна, – буду відверта, я не бачу майбутнього для нього вдома.

Багато молодих українок, з якими спілкувалися Біляївка.City, ухвалюють схожі рішення. Вони активно обговорюють з рідними вдома, що за два роки війни в більшості дитячих садочках, в школах не створені умови для безпечного перебування дітей. І це дуже демотивує в бажанні повертатися додому з маленькими дітьми.

Разом з тим, існують інші моменти, які, зі слів співрозмовниць, впливають на це рішення. Навіть така банальність, як отримання документів на новонароджену дитину – жінки місяцями з’ясовують для себе, як зробити їх, щоб поїхати хоча б ненадовго додому та зустрітися з рідними в Україні.

– Ніде немає чітких алгоритмів, роз’яснень, як вчинити в тій, чи іншій ситуації, все доводиться пробивати головою, – пояснюють співрозмовниці, – шукати в групах, запитувати в інших, хто пройшов цей шлях.

Мало хто з українок знає, що в Польщі не завжди можна було народжувати в гідних умовах. За це право польському суспільству довелося поборотися, зокрема проводячи соціальні кампанії від початку 2000-х років. Одна з найгучніших таких кампаній називалася “Жінки мають право народжувати в гідних умовах”.

Завдяки інформаційним кампаніям, зверненням до урядовців та активній громадянській позиції, полякам вдалося домогтися позитивних змін для породіль під час пологів та можливості залучення чоловіків до догляду за немовлятами.

Жодні права та соціальні гарантії не впали звідкись, за них довелося поборотися, змінити власну свідомість та свідомість суспільства вцілому. Ймовірно, так само за свої права потрібно боротися українському суспільству, яке зараз зосереджене на іншій боротьбі – за право зберегти свою державу для тих маленьких українців, які тільки прийшли в цей світ.