Нове життя в Ірландії: як витримати хейт співвітчизників, не зневіритися і знайти житло по АРП програмі?

«Війна, яка розпочалася у 2014 році, застала мене студенткою медичного коледжу. Я навчалась у Полтаві, – розповідає Таріні. – Мама подзвонила і сказала, що Донецьк бомблять. Більше зв’язку з батьками не було».

Дівчина стукала у всі полтавські благодійні організації, просила «Червоний Хрест» допомогти вивезти батьків з Донецьку. Евакуаційних коридорів не було, як і зв’язку з родичами. «Червоний Хрест» видав харчовий набір в коробці на прохання про допомогу.

“Дуже підтримали одногрупники” — згадує дівчина. З ними Таріні досі залишається в добрих стосунках.

«Війна – страшна річ. Ракети летять з двох сторін, гради не вщухають. Мама прожила в підвалі будинку культури (там організували бомбосховище) два роки. Щоночі спускалась у сховище, вдень поверталась до квартири приготувати їжу та нагодувати собак. Коли починались обстріли, знову всі похапцем прямували до бомбосховища. І так щодня. Два роки поспіль.  Один за одним війна вбивала моїх однокласників. Інших примусово забирали на фронт в ряди так званої ДНР. Всі хто міг – ховались» – розповідає Таріні.

Коли батьки дівчини вийшли на зв’язок, вона вмовила їх переїхати до Маріуполя. Там було спокійніше. В Донецьку їх мало що тримало: шахти розбомбили, робота була втрачена.  Державна підтримка на той час становила 400 гривень щомісяця на одного дорослого.

Мама Таріні захворіла. Швидка на виклик приїхала через три дні

Таріні стрімко подорослішала. Продовжувати освіту вже не було можливості. Вона закінчила коледж, далі треба було шукати роботу, орендувати житло і виживати в новій реальності. З житлом виникли труднощі. Ніхто в Полтаві не хотів здавати кімнату «донецьким».  Ставлення людей навколо різко змінилось. Звинувачення в зраді  та й взагалі причетності до розв’язаної Росією війни руйнувало емоційний стан дівчини. Прописка в Донецьку, за її відчуттями, стала чорним клеймом серед українців.

Далі була спроба розпочати життя в Києві. Біль від війни не вщухав. Там де батьки, де рідний дім – сипляться з неба смертоносні бомби. Тут де тихо і можна жити – не люблять «донецьких», посилюючи біль несправедливості. 

Згодом батьки повернулись в Донецьк, не витримали. Колись красиве сучасне українське місто нагадувало тінь минулих мирних часів з розбитими житловими районами, знищеним аеропортом, заводською і культурною інфраструктурою.

Мама Таріні захворіла, швидка на виклик приїхала через три дні. Розграбована «асвабадітєлями» лікарня нічим не могла допомогти. Через декілька днів мама померла. А через два тижні не стало й вітчима. По тій же причині. Війна забрала найдорожчих людей в 2021році. Приїхати з Києва в Донецьк на похорони можна було тільки в об’їзд, через Росію. Дівчині вдалось подолати цей маршрут за два дні. Як раз ховали вітчима…

Коли доля наносить смертоносні удари один за одним, дуже хочеться вірити у світло в кінці тунелю. Хоча б десь там, за горизонтом. Щоб залишати світло в собі. Щоб мати сили жити далі.

Кохання на руїнах зруйнованого війною життя: одна на двох спільна біль

Вони зустрілись в Києві. Обидва з Донецьку. В будинок його бабусі влучила ракета, хлопець самотужки відновлював стіни, витратив всі заощадження. 

Від початку війни з 2014 і до 2017 волонтерив, жив у храмі. Разом з благодійною організацією «Food for life» Харе Крішна готували страви кожен день, щоб у людей була змога харчуватись гарячою їжею щоденно.

Таріні вдалось влаштуватись в Києві на роботу, Володимир переїхав до столиці разом з релокацією робочого офісу. Одна на двох спільна біль. І одне на двох захоплення. “Food for life” – потужна волонтерська організація з вегетаріанського харчування допомагала переселенцям, готували корисну їжу для людей. Володимир і Таріні стали волонтерами організації в Києві, їх друзі – у Львові, Харкові, Одесі, Дніпрі.

Романтичні почуття спалахнули одразу, а вже на третьому побачені зрозуміли, що це справжнє кохання. Вирішили жити разом. Так почався новий етап їх спільної історії.

24.02.2022

24 лютого  Таріні прокинулась від вибухів вже у Києві. Вікна орендованої квартири тряслись, як і її збентежене серце. Про те, що почнеться війна, дівчина здогадалась за тиждень до офіційного оголошення. Лікарня, в якій вона працювала на той час, в один момент спустошилась. Весь головний персонал кудись зник, ніхто не вийшов на роботу. В повітрі відчувалась напруженість, тремтіло тіло від тривожних передчуттів. Коли почула виступ російського диктатора по телебаченню, одразу все зрозуміла. Слова: «Ко мне обратились жители Донбаса, я начинаю спецоперацию по освобождению Донецкой области» стали вироком. Дзеркальним нагадуванням з чого починався 2014 рік. Війна нікуди не ділась за цей час, стала ще масштабніша, страшніша, і в 2022-му бої накрили майже всю Україну.

«Я склала речі і готова була бігти на край світу» – ділиться спогадами Таріні.

«Ми схопили дві валізи і поїхали на вокзал» – згадує Володимир.

Київ нагадував Донецьк в перші дні війни – протитанкові їжаки, нашвидкоруч сформовані блокпости, перевірки документів патрулями на вулиці, таксисти, що взвинтили ціни.

На вулиці ще була темрява, лютневий світанок не поспішав. На пероні зібрався величезний натовп переляканих людей. Діти, жінки, бабусі з дідусями, кішки, собаки, хом’ячки та папуги в клітках. Всі тулились один до одного, намагаючись сісти в потяг. Всі розгублені.

Куди їхати? Де сховатись від війни? Вагони до Львову були переповнені. Коли спроби молодого подружжя виїхати з Києва скінчились невдачею,  вони повернулись в квартиру вчитися жити далі. Пережили блекаути, багато волонтерили з організацією “Food for life” і при кожній повітряній спускались в метро.

На фоні постійного стресу загострилися хронічні хвороби дівчини, які вона мала з дитинства. Після ретельних обстежень і комісій їй надали відповідну групу інвалідності. Новий 2023 рік вони зустрічали в бомбосховищі. Здавалось, що це жахіття не закінчиться ніколи. Далі чекати перемоги не було вже сил. Кожну ніч повторювався один маршрут: повітряна – бомбосховище. Це зводило з розуму.

«Коли я казала людям, що війна в Донецьку не закінчилась разом з новинами по телебаченню в 2014, що там всі ці роки лунають обстріли і помирають люди, мене не розуміли» – з сумом розповідає Таріні. 

«Цей біль назавжди зі мною, ніхто не має права вбивати живих людей, я мрію зупинити війну. Хтось здатен взяти в руки зброю, хтось – ніж і половник, щоб годувати солдат. Але всі ми наслідуємо одну ціль – допомагати українцям в страшні часи. Ми готували для людей і молились. В цьому бачили свою місію».

Волонтерські організації розширювали свої можливості, допомагали біженцям з України в Польщі. Тож, запросили молоде подружжя з ними. Там завжди потребують вільні руки, що готові служити людям задля добра. Це стало вирішальним поштовхом спробувати жити далі. Таріні і Володимир роздали всі свої речі з орендованої квартири друзям, поклали у валізу книжки і деякий одяг, сіли в потяг, взявши квиток в один кінець. Цілий місяць вони жили і працювали в благодійній організації, переїжджаючи з міста в місто. Волонтерство – діло благородне, але безкоштовне. Тож невдовзі почалися думки про майбутнє.

Мабуть, цей шлях підказав Бог. В серпні 2023 вони купили квитки до Ірландії. Колись, в мирному Києві, мріяли про подорож в цю самобутню країну смарагдового кольору. Хотілось затишного сімейного щастя, діточок. Чути спів пташок в ранковому небі, милуватись природою в тиші, мирного неба і реалізації своїх мрій. Врешті решт знайти час та обдумати ті мрії, вибудувати подальший шлях.

Майбутня мама зі сльозами читала про «плодить нищету»

Перше розселення від Сіті-Весту сподобалось. Це був студентський кампус в місті Лімерік. Але перед початком навчального року всіх українців переселили з гуртожитку. Таріні з Володимиром опинились в будинку пристарілих на кордоні з північною Ірландією в місті Clones (графство Монахан).

Спільні душові, туалет, холодильник і загальна їдальня — не лякали звісно. За харчування платили як і всі, 10 євро з дорослого на добу.  Єдина проблема – подружжя вегeтаріанців не мали змоги готувати самостійно, але вживати м’ясні страви теж дозволити собі не могли.

 Адже  правила незмінні – годують всіх однаково. Цей момент став поштовхом шукати житло про АРП програмі. Самостійно і активно.

Вони написали оголошення двома мовами і додали свої фото. Вірили, що чим більше про себе розкажуть, тим результативнішим буде пошук. Для обох сторін. Тому вказали, що вегетаріанці, що мало говорять англійською, живуть зараз в будинку пристарілих (з адресою), не мають шкідливих звичок, не вживають алкоголь, не мають тварин, не мають машини, вказали рівень освіти і про плани стати батьками. Готові до переїзду будь-куди.

Розмістили оголошення у всіх чатах і форумах, які стосувались українців в Ірландії. Це були тематичні чати міст і графств, загальні групи фейсбуку,  ірландські форуми, волонтерські організації, сайти і соцмережі.  Загалом дали 20 оголошень.

Посипались коментарі. Щоб не пропустити щось важливе, вичитували кожен. В основному це був суцільний хейт від співвітчизників. Особливо тригерила тема про вагітність. Майбутня мама зі сльозами читала про «плодить нищету», «а как вы выехали, предатели», «живите в своем доме престарелых и радуйтесь» та все інше.

Але пошуки принесли результат. Тож, подружжя ставиться до цього по-філософські. Серед туману негативу вони отримали три запрошення в приватні повідомлення від ірландців. З кожним спілкувались по відеозв’язку. Одна жінка навіть приїхала до них на зустріч сама, повезла на машині знайомити зі своїм будинком. Але її варіант був найвіддаленішим – 10 км до найближчого супермаркету і взагалі до цивілізації.

На зустріч з ірландською родиною, що жила в 5 км від міста, поїхали потягом. «Подумали – п’ять це вдвічі менше десяти, треба погоджуватись», – каже Володимир. Було не просто наважитись з’їхати з державного житла і втратити шанс на подальше розселення, але неможливість готувати собі вегетаріанські страви, підштовхувала не сумніватись, а діяти. Зібрали всі свої речі і поїхали залізницею. Коли виходили з вагону потягу на станції прибуття, зламалось колесо валізи. «Я тоді ще подумав – мабуть це знак, що ми тут залишимося» – згадує Володимир.

Ірландська хост-родина прийняла подружжя дуже гостинно. Виділила окремий будиночок, облаштований під житло. Це колишній гараж, але з усім необхідним – кухня, спальня, ванна з туалетом і пральна машина.

В будинку власників ще живуть українці – родина пенсіонерів, що приїхали на початку війни. І студентка з Іспанії, що прибула за міжнародним обміном. Три собаки, кури і півень. Справжнє заміське життя.

Спочатку хости пропонували підвезти в місто, коли збирались туди самі, а потім молоде подружжя опанувало піші прогулянки. Радіють, що мають можливість ходити пішки, дихати повітрям, жити і не боятись війни. Опановують англійську, ходять на курси вагітних, Володимир шукає роботу.

Всі варіанти по житлу, які не підійшли їм особисто, запропонували українцям з того будинку пристарілих в Clones. Ось готові контакти ірландців, дзвоніть, вони чекають. Але ніхто не відгукнувся. Можливо, люди звикли жити гуртом і плести по течії. У кожного свій вибір.

Благодійна організація “Food for life” в Донецьку працює й досі, щоденно і безкоштовно годують всіх нужденних гарячою вегатаріанською їжею.

На моє запитання стосовно рекомендацій новоприбулим українцям з пошуку житла по АРП програмі, Володимир і Таріні радять головне: активно займатись пошуком і не сподіватись на сторонню допомогу. Допомога може бути бонусом від благодійних організацій, але час очікування – півроку. Тож, краще детально і чесно розповідати про себе в оголошені, відкрити профіль в соцмережах для віртуального знайомства майбутніх хостів з вами. Не здаватись, не падати духом, вірити. Віра – це єдине, що підтримує людину в обставинах відчайдушного розпачу і в страшні часи.

Всі фото в статті з особистого архіву Таріні і Володимира.

Записала Наталія Будянська

*Думка редакції може не співпадати з думкою героїв матеріалу

2 thoughts on “Нове життя в Ірландії: як витримати хейт співвітчизників, не зневіритися і знайти житло по АРП програмі?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *